Застосування практики Європейського суду з прав людини

АНАЛІЗ
Застосування практики Європейського суду з прав людини та дотримання Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод Вознесенським міськрайонним судом Миколаївської області.

Даний аналіз проведено відповідно до плану роботи Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області  за перше півріччя 2016 року. Під час проведення зазначеного узагальнення використовувалась судова практика за перше півріччя цього року.

Конвенція про захист прав і основоположних свобод людини 1950 р., ратифікована Законом України від 17 липня 1997 року №475,97-ВР (далі – Конвенція), займає особливе місце серед міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Саме цей міжнародний договір зумовив необхідність реформування національного законодавства з метою приведення останнього у відповідність із міжнародними стандартами в галузі прав людини.

Відтак, Конвенція є частиною національного законодавства України і підлягає застосуванню поряд з національним законодавством України. Таким чином, норми Конвенції повинні застосовуватися судами, так само, як внутрішнє законодавство, і як норми прямої дії.

Зміст Конвенції відображає два основних аспекти її дії – матеріально-правовий та процесуальний. У частині її норм містяться ті положення про право та основні свободи, здійснення яких гарантується  Високими Договірними Сторонами за цим міжнародним договором. Такими, зокрема, є норми статей 2-15. Закріплені в них права є тими стандартами, які мають дотримуватися держави, що взяли на себе зобов’язання за Конвенцією.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод складається з преамбули та 59 статей, при цьому основний текст Конвенції доповнюють протоколи, які поступово розширюють перелік прав та свобод або вносять зміни до Конвенції. Особливістю Конвенції є те, що вона забезпечує права і основоположні свободи на національному рівні та гарантує дієву та ефективну систему їх захисту на наднаціональному (міжнародному) рівні.

Аналізуючи практику застосування Європейського суду з прав людини (далі за текстом - ЄСПЛ) та дотримання  Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод  Вознесенським міськрайонним судом Миколаївської області, встановлено, що у першому півріччі 2016 року розглянуто 32 провадження, в яких виносилися ухвали, постанови, рішення або вироки, що містять посилання на посилання на практику Європейського суду з прав людини. З них: 3 постанови у 2 провадженнях про вчинення адміністративного правопорушення; 1 рішення та 3 ухвали  у цивільних провадженнях; 7 вироків та 28 ухвал у 26 розглянутих кримінальних провадженнях.

Як вбачається із статистичних даних, посилання на практику Європейського суду містяться в більшій мірі у кримінальних провадженнях. При більш детальному дослідженні можна виявити, що значну кількість із них, це ухвали слідчих суддів у справах за клопотаннями органів досудового слідства. Зокрема, ухвалами по цих справах, слідчим органам було відмовлено у задоволенні їх клопотань. Інакше кажучи, ухвали слідчих суддів частіше містять посилання на практику Європейського суду, у тих випадках, коли суд обґрунтовує підстави відмови у задоволенні клопотання, що надійшло від слідчих органів.

Так у кримінальному провадженні № 473/530/16-к, за клопотанням слідчого про арешт майна у кримінальному провадженні, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.286 КК України, містяться посилання на чотири рішення ЄСПЛ. У своїй ухвалі, суд послався на п.175 рішення ЄСПЛ «Нечипорук і Йонкало проти України» від 21.04.2011 року, обґрунтовуючи те, що для накладання арешту на майно, як захід забезпечення кримінального провадження, обов’язково повинна бути наявна обґрунтована підозра, що передбачено п.1 ч.3 ст.132 КПК України. Далі суддя зауважив, що у справі «Бакланов проти Росії» (рішення від 9 червня 2005 р.), а також справі «Фрізен проти Росії» (рішення від 24 березня 2005 р.) ЄСПЛ зазначив, що досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи лише тоді стає значимим, якщо встановлено, що під час відповідного втручання було дотримано принципу «законності» і воно не було свавільним, тобто для того, щоб втручання вважалося пропорційним, воно має відповідати тяжкості правопорушення і не становити «особистий і надмірний тягар для особи (справа «Ізмайлов проти Росії», п. 38 рішення від 16 жовтня 2008 р.). У підсумку, суд не погодився із думкую слідчого про необхідність накладення арешту на майно.

Аналогічна ситуація склалася по кримінальному провадженню № 473/1344/16-к, де було подано три клопотання СКП Вознесенського ВП ГУНП в Миколаївській області, погоджене з керівником Вознесенської місцевої прокуратури про тимчасовий доступ до речей та документів в рамках оперативно – розшукової справи категорії «Розшук». Розглянувши матеріали справи, слідчий суддя прийшов до висновку, що воно не підлягає задоволенню із причин недоведеності причетності особи, доступ до особистої інформації якої просили слідчі органи,  до можливого спілкування із розшукуваною собою. В ухвалі слідчий суддя зазначив, що він виходить з практики ЄСПЛ, зокрема рішення по справі № 11901/02 від 29 червня 2006 року «Пантелеєнко проти України», відповідно до якого тимчасовий доступ до речей та документів при недоведеності того, що дане втручання в особисте життя певних осіб має достатнє законне обґрунтування, тягне за собою порушення статті 8 Європейської конвенції з прав людини.

У той же час, схожа ситуація із вироками, в них судді використовують практику ЄСПЛ під час дослідження доказів по справі, при цьому, застосування практики ЄСПЛ йде на користь обвинуваченого, адже суд критичніше ставиться до доказів зібраних на досудовому слідстві та способу їх отримання. Хоча статистика і не свідчить про значне збільшення кількості виправданих осіб, але все ж частина доказів до уваги не приймається. Це у свою чергу безпосередньо може впливати на розмір призначеного покарання (окремо така інформація не досліджувалася, тому можна говорити лише про можливість такого впливу).

Для прикладу, у провадженні № 473/489/16-к, за обвинуваченням громадянина М. у вчиненні злочинів, передбачених ч.3 ст.185, ч.3 ст.186, ч.3 ст.187 КК України суд дійшов висновку, що інкримінування йому ч.3 ст. 187 КК України не відповідає дійсності, адже погрозу ножем підсудний заперечував, органи досудового слідства також не надали жодних доказів цього, лише у свідченнях потерпілої містили згадування про ніж. При цьому суд послався на практику ЄСПЛ, зазначивши, що сумнівний характер вчинення злочину, кваліфікованого стороною обвинувачення за ч.3 ст.187 КК України, не узгоджується із стандартом доказування «поза розумним сумнівом», який згідно із п.65 рішення Європейського суду з прав людини від 21.07.2011 року у справі «Коробов проти України» означає, що суд при оцінці доказів, як правило, застосовує критерій доведення «поза розумним сумнівом», проте, така доведеність може випливати зі співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою висновків чи схожих неоспорюваних презумпцій факту. Також має братися до уваги якість доказів, включаючи те, чи не ставлять обставини, за яких вони були отримані, під сумнів їхню надійність та точність (рішення ЄСПЛ у справі «Веренцов проти України» - п.86 (Заява № 20372/11) від 11 квітня 2013 року). А тому суд перекваліфікував ч.3 ст. 187 КК України на ч.3 ст. 186 КК України.

А у провадженні №473/1395/16-к, за обвинуваченням громадянки Г. у вчиненні злочину, передбаченого ч.2 ст.185 КК України під час визначення покарання для обвинуваченої суд звернувся до практики ЄСПЛ, а саме вказав на наступне. «У справі «Бакланов проти Росії» (рішення від 09 червня 2005 року), так і в справі «Фрізен проти Росії» (рішення від 24 березня 2005 року) ЄСПЛ зазначив, що «досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи лише тоді стає значимим, якщо встановлено, що під час відповідного втручання було дотримано принципу «законності» і воно не було свавільним». У справі «Ізмайлов проти Росії» (п.38 рішення від 16 жовтня 2008 року) Європейський Суд вказав, що «для того, щоб втручання вважалося пропорційним, воно має відповідати тяжкості правопорушення і не становити "особистий надмірний тягар для особи»». На підставі цього, суд прийшов до висновку про можливість виправлення особи, без позбавлення її волі, тому призначив покарання із випробуванням.

Позитивними тенденціями можна вважати появу посилання на рішення ЄСПЛ у постановах про вчинення адміністративного правопорушення. Хоча зараз таких постанов лише 3, при цьому дві ухвали по одній справі про вчинення адміністративного правопорушення, але можна з упевненістю сказати, що з плином часу кількість таких постанов буде лише збільшуватися.

Для прикладу, у провадженні № 473/1681/16-п  про притягнення до адміністративної відповідальності громадянина А.  за ст.41 ч.1 КпАП України, суд застосував практику ЄСПЛ під час визначення покарання правопорушнику. Зокрема, суд відзначив, що хоча призначення покарання нижче нижчої межі, й не передбачено чинним КУпАП України, проте Європейський суд з прав людини поширює стандарти, які встановлює Конвенція для кримінального провадження, на провадження у справах про адміністративні правопорушення. Так, у справі «Лучанінова проти України» (рішення від 9 червня 2011 року (Заява № 16347/02)), що стосувалося провадження у справі про адміністративне правопорушення, ЄСПЛ розцінив його як кримінальне для цілей застосування Конвенції  - п.39 Рішення. У підсумку, суд визнав за можливе призначити покарання нижче аніж передбачено санкцією статті.

Досить цікавою є і друге провадженні про притягнення особи до адміністративної відповідальності. Провадження № 473/1345/16-п, за матеріалами про вчинення корупційного правопорушення, передбаченого ч.1 та ч.2 ст.172-7 КУпАП, що надійшли до суду від відділу по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю управління Служби безпеки України в Миколаївській області відносно громадянина С. Тут знову таки, суддя почав з аналогічних посилань про те, що Європейський суд з прав людини поширює стандарти, які встановлює Конвенція для кримінального провадження, на провадження у справах про адміністративні правопорушення. Потім йде ряд посилань на рішення ЄСПЛ, зокрема, рішення «Серков проти України» від 07.11.2011р., рішення у справі «Беєлер проти Італії», рішення у справі «Горжелік та інші проти Польщі», рішення у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», рішенні у справі «Михайлюк та Петров проти України" та інших, де суддя приводить твердження, щодо того як мають тлумачитися норми законодавства по даному провадженню. У підсумку, суддя дійшов висновку про відсутність складу корупційного правопорушення у діях громадянина С. та закрив провадження по справі.

Останніми в даному узагальненні, але не останніми за значенням, є судові рішення по цивільним провадженням, що розглядалися Вознесенським міськрайонним судом Миколаївської області у першому півріччі 2016 року. Хоча таких справ було лише 4, але це лише початок.

При більш детальному дослідженні з’ясовується, що в двох ухвалах міститься лише поверхневе згадування ЄСПЛ, зокрема зазначається що він керується положенням пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожному право подати до суду будь-який позов, що стосується його цивільних прав і обов'язків. Проте право на суд не є абсолютним і воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання з боку держави. І вже на підставі цього суд або залишав позовну заяву без руху або взагалі повертав її через не усунення недоліків.

У третій ухвалі, про вирішення скарги на дії державних виконавців, суд знову звертається до положень п.1 ст.6 Конвенції. Суд зазначає: «Європейський суд наголошує, що пункт 1 статті 6 гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та обов'язків. Таким чином, ця стаття проголошує "право на суд", одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати позов з приводу цивільно-правових питань до суду. Однак це право було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду одній зі сторін. (Справа "Шмалько проти України" заява N 60750/00)». Таким чином, суд прийшов до висновку, що скарга не підлягає задоволенню.

Окрім ухвал, посилання на рішення ЄСПЛ, містяться також у 1 рішенні по цивільному провадженню за перше півріччя 2016 року. Провадження № 473/4675/15-ц, за позовом Органу опіки та піклування  виконавчого комітету до громадянки З., третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Служба у справах дітей про позбавлення батьківських прав. Після дослідження доказів, суд звернув увагу учасників справи на те, що у рішення ЄСПЛ по справі «Савіни проти України», підкреслено необхідність, при вирішенні питання про відібрання дітей від батьків, необхідно чітко встановити, чим зумовлено незадовільність виховання дітей; чи є такі дії єдиним безальтернативним вирішенням цієї проблеми та чи є достатньо виправданим таке серйозне втручання в сімейне життя. При цьому варто самим дітям надавати можливість висловлювати свою думку. А також зазначив наступне: «Відповідно до  ст..17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 (з наступними змінами та доповненнями) суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод  та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Практика Європейського суду з прав людини свідчить про те, що питання позбавлення батьківських прав мають ґрунтуватись на оцінці особистості відповідача та його поведінці. Факт оскарження відповідачем заяви про позбавлення батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини (рішення від 07 грудня 2006 року у справі «Хант проти України»)». Після врахування усіх вище перерахованих обставин, суд дійшов висновку про необхідність відмовити у позові та не позбавляти батьківських прав громадянку З.

У підсумку, слід також зазначити, що на практиці в судочинстві із застосуванням, навіть обґрунтованих, посилань на рішення Європейського Суду виникає ряд проблем. Тому, зважаючи на велику кількість прогалин та суперечностей в чинному законодавстві, більш переконливими та дієвими для суддів залишаються узагальнення та роз’яснення найвищого органу в судової системи загальної юрисдикції України щодо однаковості та правильності розуміння норм та приписів, у застосуванні яких виникають труднощі.

Аналізуючи застосування Вознесенським міськрайонним судом Миколаївської області рішень Європейського суду з прав людини, варто відмітити, що загальна кількість рішень у яких міститься посилання на практику Європейського суду з прав людини є досить незначною. Але все ж варто відмітити позитивну тенденцію до збільшення їх кількості у подальшому.