ВССУ висловився щодо окремих питань судової практики у справах про визначення місця проживання дитини

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ у своєму інформаційному листі вих. № 9-1580/0/4-17 від 17.08.2017 року виклав думку враховуючи необхідність забезпечення однакового правозастосування у справах про визначення місця проживання дитини відповідно до вимог національного сімейного законодавства, а також врахування практики Європейського суду з прав людини, яка відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є джерелом права.

Так, 01 липня 2017 року Європейський суд з прав людини ухвалив рішення у справі «М.С. проти України», яке набуде статусу остаточного відповідно до порядку, передбаченого пунктом 2 статті 44 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. У цьому рішенні ЄСПЛ констатував порушення Україною права заявника, гарантованого статтею 8 «Право на повагу до приватного і сімейного життя» Конвенції, у зв’язку з рішенням національних судів про визначення місця проживання дитини заявника.

У справі «М.С. проти України» заявник скаржився, зокрема, на неналежний розгляд національними судами справи про визначення місця проживання його доньки. Цю скаргу заявника ЄСПЛ визнав за доцільне розглядати саме у контексті статті 8 Конвенції.

Стаття 8 Конвенції гарантує кожному право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції (пункт 1). При цьому зазначена стаття містить застереження, згідно з яким органи державної влади не можуть утручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб (пункт 2 )

Здійснюючи оцінку обґрунтованості скарг заявника, ЄСПЛ передусім зазначив, що у цій справі очевидним є те, що рішення суду про визначення місця проживання дитини становило втручання у сімейне життя заявника. Так само у ЄСПЛ не виникло жодних сумнівів у тому, що оскаржуване рішення мало певне підґрунтя в національному праві, зокрема норми статті 161 Сімейного кодексу України, та переслідувало законну мету щодо захисту «прав та свобод інших осіб», а конкретно - дитини. Разом із тим постало питання про те, чи було втручання «необхідним у демократичному суспільстві» у значенні пункту 2 статті 8 Конвенції.

Саме з урахуванням зазначених принципів ЄСПЛ здійснював оцінку того, чи національні суди вжили всіх заходів для визначення найкращих інтересів дитини у цій справі та визначили її місце проживання з дотриманням вимог статті 8 Конвенції.

ЄСПЛ зробив висновок, що здійснений національними судами аналіз перед ухваленням рішення про визначення місця проживання доньки заявника разом із матір’ю, був недостатньо ретельним. Тому, незважаючи на широкі дискреційні повноваження, надані національним органам у сфері встановлення опіки над дітьми, ЄСПЛ визнав, що обґрунтування ухваленого ними рішення не є «належним та достатнім». На підставі цього ЄСПЛ визнав, що у цій справі мало місце порушення статті 8 Конвенції при визначенні місця проживання дитини заявника.

З повним викладом інформаційного листа ВССУ можете ознайомитись тут.