Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Статтею 129 Конституції до основних засад судочинства віднесено змагальність сторін, забезпечення доведеності вини та підтримання в суді публічного обвинувачення, яке покладається на прокуратуру.
Частиною 1 ст.62 Основного Закону гарантовано принцип презумпції невинуватості, згідно з яким особа вважається невинуватою у скоєнні злочину й не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку й встановлено обвинувальним вироком суду. Положення вказаної статті кореспондуються із ч.1 ст.17 КПК.
Разом із тим у разі фактичного визнання обвинуваченим своєї вини, не оспорювання ним та іншими учасниками процесу обставин, встановлених на стадії досудового слідства, та викладених в обвинувальному акті, - суд може застосувати так звану скорочену процедуру розгляду кримінального провадження.
Так, відповідно до ч.3 ст.349 КПК суд має право (якщо проти цього не заперечують учасники провадження) визнати недоцільним дослідження доказів щодо тих обставин, які ніким не оспорюються. Порядок застосування цієї норми детально роз’яснив Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ у листі «Про деякі питання порядку здійснення судового розгляду в судовому провадженні у першій інстанції відповідно до Кримінального процесуального кодексу України» від 5.10.2012 №223-1446/0/4-12.
Так, можна виділити такі підстави проведення скороченого судового розгляду як:
суд переконаний у правильності розуміння сторонами обставин, що не оспорюються, та усвідомленні ними факту позбавлення права на апеляційне оскарження.
В той же час після з’ясування в судовому засіданні зазначених вище обставин суд повинен роз’яснити, що сторони у такому випадку будуть позбавлені права оскаржити ці обставини (які ніким не оспорювалися) в апеляційному порядку.
При цьому ч.2 ст.394 КПК України передбачає, що судове рішення суду першої інстанції не може бути оскаржене в апеляційному порядку з підстав заперечення обставин, які ніким не оспорювалися під час судового розгляду і дослідження яких було визнано судом недоцільним відповідно до положень частини третьої статті 349 цього Кодексу.
Застосування вказаного порядку дослідження доказів у кримінальному провадженні та право на оскарження вироку стало предметом розгляду у Європейському суді, зокрема у справі «РОСТОВЦЕВ ПРОТИ УКРАЇНИ» (Заява № 2728/16) рішення від 25 липня 2017 року, в якому ЄСПЛ констатував наступне:
«30. Загалом не заперечувалось, що заявник мав право на розгляд його справи в апеляційному порядку, але не мав змоги оскаржити рішення у своїй справі у такий спосіб, оскільки не оспорював обставини, що стали підставою для його засудження, і таким чином погодився із застосуванням скороченої форми судового розгляду. Хоча визнання подій заявником могло становити відмову від деяких його процесуальних прав (див., наприклад, рішення у справі «Нацвлішвілі та Тагонідзе проти Грузії» (Natsvlishvili and Togonidze v. Georgia), заява № 9043/05, п. 91, ECHR 2014 витяги)), безперечно така відмова не стосувалась права на апеляційне оскарження правової кваліфікації дій заявника (див. п. 26). Саме на цій підставі заявник звертався з апеляційною скаргою (див. п. 8). Отже, не можна стверджувати, що заявник відмовився від свого права на апеляцію.
31. З огляду на цей висновок, Суд, використовуючи ті самі принципи, що застосовуються до права доступу до суду, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції, має встановити, чи було завдано шкоди самій суті права заявника на апеляційне оскарження внаслідок відмови у відкритті апеляційного провадження за його скаргою (див. вищенаведене рішення у справі «Кромбах проти Франції» (Krombach v. France), п. 96). При цьому Суд встановить, чи може той факт, що національні суди залишили без задоволення апеляційну та касаційну скарги заявника, вважатися передбачуваним з огляду на відповідне законодавство та практику (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Леваж Престасьон Сервіс» проти Франції» (Levages Prestations Services v. France), від 23 жовтня 1996 року, п. 42, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1996 V, та «Майскі проти Хорватії (№ 2)» (Majski v. Croatia (no. 2), заява № 16924/08, п. 69, від 19 липня 2011 року).
32. Апеляційна скарга заявника стосувалася питання правової кваліфікації дій, у вчиненні яких він зізнався (див. п. 8). Уряд стверджував, що апеляційну та касаційну скарги заявника були залишені без задоволення національними судами, оскільки вони вважали, що заявник намагався у непрямій формі оспорити визнані ним фактичні обставини, що стали підставою для його засудження.
33. Суд не знаходить у рішеннях національних судів доказів на підтвердження останнього аргументу: ані апеляційний суд, ані ВСУ фактично не стверджували, що заявник намагався оскаржити висновки суду першої інстанції щодо фактів, і не вказували на будь-які твердження в апеляційній скарзі заявника, які підтверджували б таке тлумачення його апеляційної скарги. Аналогічно Суд не вбачає у тексті апеляційної скарги заявника жодних аргументів на підтвердження такого тлумачення. Крім того, апеляційний суд прямо посилався на правову кваліфікацію дій заявника, як на одну з підстав неможливості оскарження вироку, а ВСУ погодився з його висновками (див. пп. 9 та 10).
34. Проте остання позиція національних судів у кримінальній справі заявника прямо суперечить тлумаченню відповідних положень законодавства Урядом і наведеній Урядом практиці ВССУ, згідно з якою поняття «обставини», використане під час відповідного провадження на національному рівні, розповсюджувалося лише на фактичні обставини справи та не включало в себе їхню кримінально-правову кваліфікацію (див. пп. 17 та 26). Переконливого пояснення такої невідповідності надано не було. Більше того, після повідомлення Уряду держави-відповідача про справу ВССУ у своєму інформаційному листі до судів нижчих інстанцій, посилаючись на цю заяву, що розглядається Судом, нагадав, що визнання фактичних обставин справи під час провадження у суді першої інстанції не позбавляє підсудного права на оскарження на підставі неправильного застосування матеріального кримінального законодавства (див. п. 18). Таким чином, не можна стверджувати, що заявник повинен був передбачити, що не оспорюючи факти, встановлені в судовому засіданні, він відмовлявся від можливості оскарження обвинувального вироку щодо себе, якщо він вважав правову кваліфікацію своїх дій невірною.
35. Внаслідок застосування такого тлумачення справи заявника як апеляційний суд, так і ВССУ відмовили заявнику у розгляді його скарг по суті.
36. Отже, Суд доходить висновку, що тлумачення відповідних положень національного законодавства, застосоване національними судами у справі заявника, не було «передбачуваним» і, застосовуючи його, національні суди порушили саму суть права заявника на подання апеляційної скарги.
37. Суд вітає заходи, вжиті національними органами влади з метою попередження виникнення таких ситуацій у майбутньому (див. п. 18 та п. 41), але зазначає, що ці заходи не впливають на індивідуальну ситуацію заявника (див. для порівняння, наприклад, рішення у справі «С.Л. проти Австрії» (S.L. v. Austria), заява № 45330/99, п. 35, ECHR 2003 I (витяги))».
Суддя-спікер Зубар Н.Б.
_03_03.png)
