Відмежування замаху на вбивство від умисного тяжкого тілесного ушкодження

Постановою 09 жовтня 2018 року Верховного Суду колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у справі №760/4968/15-к змінено вирок Солом'янського районного суду м.Києва від 03 лютого 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 15 серпня 2017 року. Дії засудженого перекваліфіковано з ч.2 ст.15 ч.1 ст.115  КК на ч.1 ст.121 КК України.

Так, згідно із цією Постановою ВС наведено ознаки розмежування злочинів, передбачених ч.2 ст.15 ч.1 ст.115  КК та ч.1 ст.121 КК України:

«Відповідно до ч.1 ст.115 КК умисним вбивством є умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині. Умисне вбивство слід відрізняти від умисного тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого. Визначальним при цьому є спрямованість умислу винного, його суб'єктивне ставлення до наслідків своїх дій: при умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, а в разі заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, ставлення винного до таких наслідків характеризується необережністю. Питання про умисел вирішується виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема враховуючи спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки.

Склад злочину, передбачений частиною другою статті 121 КК, належить до особливих (складних) злочинів і виділений законодавцем в окремий вид необережного заподіяння смерті, тому що за своєю суттю, природою речей заподіяння смерті відбувається єдиним засобом - завданням тілесних ушкоджень.

Умисне тяжке тілесне ушкодження (стаття 121 КК) є злочином із матеріальним складом і змішаною формою вини.

Так, з системного аналізу закону випливає, що при відмежуванні замаху на вбивство від умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження визначальним є суб'єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій: якщо особа, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер свого діяння і передбачаючи його суспільно небезпечні наслідки, бажає їх настання, умисел є прямим, а якщо не бажає, хоча й свідомо припускає їх настання, умисел є непрямим. Для з'ясування змісту та спрямованості умислу особи при дослідженні доказів їм необхідно виходити з сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення  злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки. Визначальним при цьому є суб'єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій.

Визначити, які конкретні злочинні наслідки своїх дій передбачав винуватий і бажав їх настання, можна лише за ретельного аналізу складу вчиненого злочину і виявлення його елементів та всіх обставин справи. Порушення цієї вимоги породжує серйозні помилки щодо кваліфікації злочину.

Характерною ознакою прямого умислу є також бажання настання злочинного наслідку, що був задуманий, щодо матеріальних злочинів, і бажання вчинення злочинного діяння - щодо формальних злочинів. У такого роду бажанні знаходить своє вираження вольова ознака умислу як його найважливіша і відмінна риса. Наявністю бажання настання злочинного наслідку при вчиненні злочину з матеріальним складом прямий умисел відрізняється від інших форм і видів вини. Бажання, як вольове начало, перебуває в нерозривній єдності із свідомістю особи, яка діяла з прямим умислом, і її здатністю передбачити наслідки свого діяння.

Згідно з ч.1 ст.15 КК замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі.

Замах, безпосередньо спрямований на вчинення злочину, є його стадією і становить кінцеве діяння щодо реалізації умислу, рішення і наміру вчинити злочин, а тому він є актом, який виконується виключно з прямим умислом, при наявності цілі досягнення суспільно небезпечного результату. Наслідки, які не настали, інкримінуються особі в тому разі, якщо вони були включені в ціль її діяння і досягнення такої цілі було б неможливе без таких наслідків. Якщо ж особа не мала наміру досягти певних наслідків, вона не могла й вчиняти замаху на їх досягнення.

Як вбачається з матеріалів провадження, в зазначений  день, час та місці ОСОБА_2 ножем завдав ОСОБА_3  удар у життєво-важливий орган - шию. Сам ОСОБА_2 не заперечує, що хоча і діяв умисно, проте не бажав настання смерті потерпілого. Судом встановлено, що після того, як потерпілий отримав поранення у шию, він прокинувся, відчувши сильний біль, вскочив з ліжка та, злякавшись за своє життя, почав заспокоювати ОСОБА_2,  а ОСОБА_2, виконавши всі дії, які вважав за потрібне, припинив свій напад, пішов з потерпілим разом до лікарні, де йому було надано першу медичну допомогу.

У касаційній скарзі засуджений не заперечує факту завдання потерпілому ножового поранення після конфлікту, однак повторно зазначає, що наміру вбивати останнього не мав, а тому його дії неправильно розцінено судовими інстанціями як замах на умисне вбивство ОСОБА_3   Зазначає, що якби мав наміри вбити потерпілого, то не йшов би з ним до лікарні, не купляв би ліків. Нічого не завадило б йому довести свій злочинний намір, направлений на вбивство, якщо би він у нього був.

Згідно з висновком судово-медичної експертизи потерпілий ОСОБА_3 отримав проникаюче колото-різане поранення шиї, крайове поранення внутрішньої яремної вени, поранення заднє-бокової стінки глотки, поранення четвертого шийного хребця справа, з проникненням в спинномозковий канал, що є тяжким тілесним ушкодженням, за критерієм небезпеки для життя.

Як встановив суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд,  нанесення удару потерплому ножем, коли той спав,  в життєво важливу ділянку тіла з такою силою, що кінчик ножа застряг і зламався в шийному хребті, свідчить тільки про наявність прямого умислу на вбивство, тобто засуджений розумів суспільну небезпеку свого діяння, передбачав суспільно-небезпечні наслідки у виді смерті потерпілого та бажав їх настання.

Разом з тим, проаналізувавши у сукупності вимоги закону, вивчивши встановлені обставини справи, колегія суддів приходить до висновку, що  наведені мотивування суду першої інстанції є неспроможними з огляду на поведінку ОСОБА_2 після вчинення злочину та суб'єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій, які свідчили про те, що він вчинив всі необхідні дії, які залежали від його волі та не мав наміру вбивати ОСОБА_3

Так, перевіркою матеріалів провадження встановлено, що ОСОБА_2, після нанесення удару ОСОБА_3, ОСОБА_2 мав можливість довести злочин до кінця і вбити потерпілого, проте він утримався від подальших протиправних дій, намагався викликати швидку допомогу, супроводив потерпілого до лікувальної установи, отже усвідомив свою вину та намагався запобігти тяжким наслідкам, вживши всіх заходів щодо надання йому медичної допомоги, що свідчить про відсутність умислу на вбивство.

Вказані дії засудженого повністю охоплюються диспозицією ч.1 ст.121 КК, як умисні тяжкі тілесні ушкодження, небезпечні для життя в момент заподіяння, що були помилково кваліфіковані судами за ч.2 ст.15 ч.1 ст.115 КК, як закінчений замах на умисне вбивство потерпілого.

Постанова ВС від 09 жовтня 2018 року у справі №760/4968/15-к. – Джерело: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/77087784.

Суддя-спікер Зубар Н.Б.