Домашній арешт як запобіжний захід у справі Корбан проти України

04 липня 2019 року ЄСПЛ прийняв рішення у справі «Корбан проти України (Заява № 26744/16).

Переклад рішення за посиланням: http://khpg.org/en/index.php?id=1563362231.

У рішенні надано оцінку дотримання вимог Конвенції в частині застосування до заявника національними судами такого запобіжного заходу як домашній арешт.

Так ЄСПЛ, аналізуючи підстави та порядок застосування домашнього арешту відносно пана Корбана, вказав, що:

«138. Суд зазначає, що Уряд не заперечував стосовно застосовності статті 5 Конвенції по відношенню до домашнього арешту заявника. Відповідно до прецедентного права Суду, домашній арешт вважається, з оглядом на його рівень та суворість, позбавленням волі у розумінні цього положення (див. Buzadji v. the Republic of Moldova [GC], № 23755/07, § 104, 5 липня 2016 року, з подальшими посиланнями).

Беручи до уваги характер застосування домашнього арешту до заявника, описаний у пунктах 30 та 50 вище, Суд визнає, що він дорівнював позбавленню волі у розумінні статті 5 (порівняйте з Kavkazskiy v. Russia, № 19327/13, §§ 19 та 65, 28 листопада 2017 року).

Крім того, Суд вважає, що скарги заявника відповідно до статті 5 Конвенції не є явно необґрунтованими у розумінні статті 35 § 3 (a) Конвенції. Він також зазначає, що вони не є неприйнятними за будь-яких інших підстав. Тому вони повинні бути оголошені прийнятними.

158. Період позбавлення волі, який слід розглядати в даній справі, розпочався 31 жовтня 2015 року, в день затримання заявника, і закінчився 7 червня 2016 року, коли заявник був звільнений під підписку про невиїзд (див. пункти 17, 24, 54 та 139 вище). Відповідно, він тривав сім місяців та сім днів. Протягом двох місяців та двадцяти двох днів з цього періоду заявник знаходився під арештом та у досудовому затриманні, у т ой час як ще чотири з половиною місяці він пробув під домашнім арештом.

160. Хоча, приймаючи до уваги інкримінуючі матеріали проти заявника, Суд визнає, що існувала обґрунтована підозра, що він вчинив кримінальне правопорушення, Суд повторює, що відповідно до статті 5 § 3 Конвенції, існування обґрунтованої підозри саме по собі не може виправдати застосування досудового ув’язнення, і повинно підтримуватися додатковими підставами (див. Buzadji, цит. вище, § 95, та Štvrtecký v. Slovakia, № 55844/12, 59, 5 червня 2018).

164. З обґрунтування, наданого у рішенні від 6 листопада 2015 року, видається, що слідчий суддя Печерського суду прийняла до уваги ряд міркувань, які вказували, що досудове ув’язнення заявника було б невиправданим та надмірним запобіжним заходом. А саме, у постанові було зазначено, що заявник мав постійне місце проживання, старих батьків та трьох неповнолітніх дітей, що він був лідером політичної партії, отримував численні винагороди, у тому числі президентську винагороду, і що він мав позитивні характеристики. Крім того, суддя зазначила, що численні члени парламенту запропонували особисті переконання в якості гарантії того, що заявник виконає свої процесуальні обов’язки (див. пункт 30 вище).

165. Однак, судова постанова від 6 листопада 2015 року не містила пояснень того, яким чином ці обставини, які були явно вигідними для заявника, можна було тлумачити, як обґрунтування поміщення заявника під домашній арешт. Хоча слідчий суддя згадала особисті переконання, дані членами парламенту, не ставлячи під сумнів їх автентичність та не висловивши ніяких заперечень у цьому відношенні, вона не розглянула можливість використання особистих гарантій в якості запобіжного заходу. Вона також не розглянула можливість забезпечення явки заявника до суду шляхом використання інших запобіжних засобів, пов’язаних з меншим рівнем втручання, яке передбачало українське законодавство для забезпечення належного проведення кримінальних проваджень, таких, як особисте зобов’язання або звільнення під заставу (див. пункт 96 вище).

Суд зауважує, що апеляційний суд скористався тим же підходом, фактично прирівнюючи відсутність будь-яких підстав для досудового ув’язнення заявника до обґрунтування поміщення заявника під домашній арешт (див. пункт 34 вище).

167. Звідси випливає, що позбавлення заявника волі протягом цього періоду не ґрунтувалося на належних та достатніх підставах.

Суд приймає до уваги той факт, що заявник сам попросив замінити його досудове ув’язнення на домашній арешт (див. пункт 50 вище). Однак, це не можна тлумачити, як відмову від його прав відповідно до статті 5 Конвенції (див., з необхідними змінами, Buzadji, цит. вище, §§ 106-10).

Суд у своєму прецедентному праві постановив, що право на свободу є занадто важливим у демократичному суспільстві для того, щоб особа втратила захист Конвенції лише тому, що здалася та дозволила помістити себе під варту (див. Storck v. Germany, № 61603/00, § 75, ECHR 2005‑V). З фактів справи видається, що ідея того, що заявник прагнув поміщення під домашній арешт, полягала в уникненні тривалого тримання під вартою.

Хоча домашній арешт мав на увазі менше обмежень та меншу ступінь страждання та незручності заявника, ніж звичайне ув’язнення в пенітенціарній установі, він усе ще дорівнював позбавленню волі в розумінні статті 5 Конвенції (див. пункт 139 вище). Відповідно, незалежно від ставлення заявника до цього заходу, національні органи влади були зобов’язані або надати для нього належні підстави, або звільнити заявника. Це не було зроблено: Дніпровський суд не пояснив, чому у справі заявника існувала потреба у запобіжному заході, пов’язаному з таким обмеженням.

181. Беручи до уваги відсутність належних та достатніх обґрунтувань позбавлення заявника волі в даній справі, у вигляді як досудового ув’язнення, так і домашнього арешту, Суд робить висновок, що мало місце порушення статті 5 § 3 Конвенції».